26 квітня 2016 року - 30 років від дня страшної аварії на Чорнобильській атомній електростанції | Історія ІТ в Україні

26 квітня 2016 року - 30 років від дня страшної аварії на Чорнобильській атомній електростанції

Тривоги весни та літа 1986 року

26 квітня 1986 р. сталася аварія на атомній електростанції у Чорнобилі — через недосконалість конструкції, помилкові дії персоналу та інший випадковий збіг несприятливих обставин — вибухнув 4-й блок станції. Запущений в експлуатацію останнім (1983), він виконав роль атомного «троянського коня», знищивши міф про безпеку атомних станцій і показавши зворотний бік далеко не досконалої атомної енергетики.

Після вибуху оператори 4-го блока станції в темряві зуміли вимкнути струм на всіх розподільних щитах у машинному залі й почали гасити обладнання, що загорілося. Прибулі на місце аварії пожежники ліквідували пожежу, яка зайнялася на даху будинку, і допомогли персоналу 4-го блока загасити вогонь у машинному залі. Проте знищити створеного вибухом атомного монстра всередині зруйнованого блока ні можливості, ні сил і в тих і в інших вже не було... Швидко прогресуюча променева хвороба, зумовлена занадто високим рівнем радіації, робила свою справу. Подвиг пожежників був увічнений вищими нагородами країни — тодішнього Радянського Союзу. Для чотирьох — посмертно... Самовіддану поведінку персоналу 4-го блока, який загинув, відзначено не було...

Пізніше — через три роки — письменник Г.Медведєв напише: «Двадцять шість могил... В шести з них покояться герої пожежники. У двадцяти інших — оператори четвертого енергоблоку, електрики, турбіністи, наладчики. Дві жінки... робітниці воєнізованої охорони... І в цих могилах також справжні герої, чия мужність врятувала станцію у не меншій мірі, ніж мужність пожежників...» Вони «...загасили пожежу зсередини, пожежу, розвиток якої мав би страшні наслідки для всієї АЕС» (Чорнобильський зошит // Новый мир. — 1989. - № 6. - С. 108).

Терміново створена Радою Міністрів СРСР Урядова комісія, яку очолив Б.Є.Щербина, заступник голови РМ СРСР, прибула ввечері 26 квітня на місце аварії. Вона повинна була на місці ознайомитись з небезпечною ситуацією, що склалася, намітити і здійснити заходи по боротьбі з наслідками вибуху як на самій станції, так і на вражених територіях, і — головне — оцінити наявність або можливість появи в залишках ядерного палива пошкодженого реактора ланцюгової реакції, що призводить до атомного вибуху. Завдання виявилось надважким. Система вимірювань на блоці знищена вибухом. Палаючий реактор недосяжний, він, ніби вулкан, викидає пориваючу вгору і в усіх напрямках смертоносну радіацію. Щоб зменшити її та попередити можливий атомний вибух, було прийнято рішення засипати блок за допомогою військових вертольотів різними речовинами, що інтенсивно поглинають радіонукліди: бором, доломітом, глиною, свинцем та піском. З 27 квітня по 10 травня було скинуто близько 6000 т сумішей, причому більша частина з них з 28 квітня по 2 травня включно. Якщо в перші дні температура всередині реактора підвищувалась до 2000°С, а радіаційне випромінювання у деяких місцях досягало 100000 Р/год (з доповіді академіка В.О.Легасова на сесії МАГАТЕ, Відень, 25—28 серпня 1986 р.), то на 6 травня викид радіоактивності з реактора істотно зменшився, хоча під тисячотонним захисним шаром у розпеченій лаві з палива та графіту, який складав оболонку реактора, ще вирували десятки тисяч рентгенів на годину (Аварія на Чорнобильській АЕС та її наслідки. Ч.І, с.39: Матеріали Державного комітету з використання атомної енергії СРСР, надані для наради експертів МАГАТЕ 25—28 серпня 1986 р., Відень). Усі ці страшні та непередбачувані за своїми наслідками у перші десять днів потоки повітря, що піднімалися з розпеченого реактора, викидали радіоактивні речовини догори більше ніж на кілометр. Звідси вони переносились вітровими потоками на великі відстані. (Вже в першу добу після вибуху радіоактивні аерозолі в атмосфері виявляли в країнах Європи, Китаї, Японії, США та Канаді.) Спочатку повітряні маси переміщувались на захід та північний захід. Потім вітер змінив напрямок на північно-східний та східний, а з 30 квітня — на південний та південно-західний, забруднивши радіацією Київ та Київську область. В результаті утворилось шість радіоактивних слідів, які забруднили значні території трьох республік колишнього СРСР — України, Білорусії та західних регіонів Російської Федерації.

У перші дні жоден з вчених-атомників не наважувався наполягати на власному прогнозі процесів, що відбувалися в зруйнованому реакторі. Лише академік В.О.Легасов, заступник директора Інституту атомної енергії ім. І.В.Курчатова, член Урядової комісії РМ СРСР, який побував у багатьох місцях, куди не наважувались піти інші, використовуючи досвід та інтуїцію, твердо сказав, що якщо до 4 травня, коли вигорить основна частина графітної кладки реактора, вибуху не станеться, то його й не буде. І таки мав рацію! Члени Урядової комісії, які більше тижня знаходились під дамоклевим мечем можливого атомного вибуху, полегшено зітхнули, але ненадовго. Масштаби катастрофи й без того виявились величезними. Для мінімізації наслідків як на самій АЕС, так і на великих забруднених радіацією територіях України, Росії, Білорусії потрібна була безпрецедентна у мирний час мобілізація сил і засобів усієї країни. Урядова комісія РМ СРСР (у середині травня вона перебралась з м. Прип'ять до Чорнобиля) отримала право залучати до робіт з ліквідації наслідків аварії будь-які людські та матеріальні ресурси, що були в країні. «Передній край» боротьби з радіацією знаходився на даху зруйнованого блока і круг нього, в обпеченому радіацією Рудому лісі, на створюваних нашвидкуруч «могильниках» та в багатьох інших місцях найзабрудненішої 30-кілометрової зони. Замість атрибутів звичайної війни — кулеметних черг, вибухів бомб, гулу артилерійської стрілянини — тут були інші, не відчутні для людей. Лише у навушниках приборів, що вимірювали рівень радіації, чувся шалений тріск від розлітавшихся в усі боки нуклідів, безболісно уражаючих людське тіло... В цих місцях найбільшої небезпеки, де замість десятків мікрорентгенів випромінювались сотні й тисячі рентгенів, головну справу звершували вертольотчики, які засипали палахкотіючий радіацією реактор захисними сумішами; солдати Радянської армії, які відчайдушними кидками забігали на дах 3-го блока, щоб скинути з нього у пошкоджений 4-й блок шматки закинутого вибухом палива, на що кожному, обгорнутому свинцевим полотном загальною вагою 30—40 кг, відводилось 40 с; шахтарі, які цілодобово рили тунель під реактором, щоб збудувати бетонну «подушку» під його днищем і заповнити її рідким азотом для охолодження реактора, а 50 м шляху до тунелю випромінювали 10 Р/год; будівники, які безпрецедентними темпами споруджували захисний бетонний «саркофаг» для захоронення 4-го блока АЕС і покривали бетонними плитами територію круг станції; бульдозеристи, які зрізали верхній шар землі (до 10 см), який вивозився в один з численних могильників; вчені, інженери та техніки, які намагалися зрозуміти, скільки палива залишилось у реакторі, та терміново створювали систему вимірювання й контролю радіаційних, нейтронних і теплових процесів, що відбувалися в 4-му блоці АЕС. Десятки тисяч людей постійно працювали в небезпечних для здоров'я умовах, їх замінювали у міру накопичення в організмі крайніх допустимих норм радіації. В результаті вони утворили цілу армію «ліквідаторів». Близько 500 з них одержало урядові нагороди.

«...Роботи, виконані шахтобудівниками, пожежниками та військовими, за своєю напругою і рівнем ризику можна порівняти лише з діями персоналу ЧАЕС, пожежників у перші години після вибуху, робітників та інженерів, які брали участь у спорудженні саркофага. До такого самого класу робіт належить розбирання військовими бригадами конструкцій зруйнованого блока і реактора (керівник М.Л.Тараканов). У будівельній практиці подібні роботи виконуються за допомогою машин і механізмів, ручна праця, як правило, виключена. Проте в умовах високих радіаційних полів терміново придбана іноземна техніка з дистанційним управлінням миттєво вийшла з ладу. Тому роботи виконувалися вручну змінами по 1,5—5 хв. із застосуванням засобів індивідуального захисту. Залишки конструкцій, уламки ТВЕЛів, графіту, бетону та металу вручну скидали з даху та майданчиків вентиляційної труби ЧАЕС у розвал 4-го блока. За зміну бригада у складі 170 чоловік розбирала і скидала 8—10 т, маючи завдання на одного працюючого 50 кг. Всі роботи було закінчено за два тижні, що дало можливість продовжити будівництво укриття над зруйнованим реактором.

Будівельні роботи, здійснені безпосередньо на аварійному блоці ЧАЕС, не мають аналогів у світовій практиці ліквідації наслідків аварій на атомних станціях. Як виявилось, ні в СРСР, ні за кордоном не було Методичних рекомендацій та засобів виконання подібних робіт, не існувало рішень щодо захисту працюючих від радіації. Серед безпосередніх виконавців робіт у 1986 р. виявилося багато спеціалістів-професіоналів, які не лише блискуче розв'язали це важке завдання, а й зафіксували події в науково-технічних звітах, проаналізували і дали технічну оцінку організації робіт в екстремальних умовах» (Чорнобильська катастрофа. — Київ: Наук, думка, 1996. — С. 32).

Було дезактивовано понад 1000 основних та близько 600 допоміжних приміщень, почищено понад 3000 м2 покрівель.

Із слів відомого журналіста-фотографа І.Ф.Костіна, тільки через пекло на даху 3-го блока пройшло 35 тис. солдатів. Всі вони були відразу демобілізовані.

За безвідповідальність і халатність, накопичені у суспільстві за роки застою, тисячі й тисячі учасників робіт розплатились і продовжують розплачуватись своїм здоров'ям, скаліченими долями, передчасними смертями. Нині, з 860 тис. «ліквідаторів» (в тому числі 340 тис. військовослужбовців), 55 тис. вже пішли у небуття, а 30 тис. стали інвалідами...

На фоні аварії у Чорнобилі події Другої світової війни, якими б трагічними вони не були для людей і цілих народів, здаються лише краплею у морі руйнацій, пожеж, всепроникної радіації та людських жертв у разі ядерної війни.

«Як сорок перший рік, — сказав про ті страшні дні академік В.О.Легасов. — Саме так. Сорок перший рік. Та ще в гіршому варіанті. З тим самим "Брестом", з тою самою мужністю, з тими самими відчаями, але й з тією самою неготовністю».

Вчений очолив роботу фізиків-ядерників з Інституту атомної енергії ім. І.В.Курчатова, Ленінградського та Обнінського науково-дослідних фізико-технічних інститутів АН СРСР, Інституту ядерних досліджень АН УРСР. Про його пророцтва, його сміливість ходили легенди. Однак якій пекельній праці та самозреченості вченого вони зобов'язані своєю появою! Коли 5 травня вже впевнений, що висловлене ним передбачення збулося, він повернувся на один день до Москви, то дружина і дочка не впізнали близьку їм людину.

«Вранці 5 травня, після восьмої години, продзвенів дзвінок у двері. Перед нами стояв чоловік у чужому костюмі, чужій білій кепці, з поліетиленовим мішком замість знайомої валізи. Це був Валерій. Дуже схудлий, з темним обличчям, з до чорноти загорілими кистями рук, червоними очима. Ми з дочкою закричали: "Як ти? Здоровий? Як там справи?" Він відповів: "Все потім. Як онуки?" Швидко помився, переодягся, поснідав і сказав, що повинен їхати на десяту годину на засідання. В обідній час подзвонив один із помічників академіка і повідомив, що його розшукує заступник голови РМ СРСР Щербина. Валерій знову полетів до Чорнобиля. Тоді він не встиг розповісти нам про те, як кілька разів виходив на досить небезпечні ділянки 4-го блока, як у нього мороз поза шкірою пробігав, коли бачив картини злочинної неохайності на станції, що передувала вибуху» (стаття «Беззащитный победитель» (Із спогадів вдови академіка В.О.Легасова) // Известия. — 1996. — 1 червня).

Представник уряду України В.А. Масол, якого ввели до складу Урядової комісії РМ СРСР (в перший тиждень роботи Комісії представником від України був М.Ф.Ніколаєв, заступник голови з паливно-енергетичного комплексу. — Прим, авт.), був очевидцем усього сказаного. Він згадує:

«...Другого травня рано-вранці до Чорнобиля прибули Голова РМ СРСР М.І. Рижков, секретар ЦК КПРС Є.К.Лігачов, сюди ж приїхали перший секретар ЦК Компартії України В.В. Щербицький, голова уряду республіки О.П. Ляшко, інші керівники. Незабаром у приміщенні Чорнобильського міськкому партії, де розмістився штаб з ліквідації наслідків аварії, відбулось засідання Урядової комісії РМ СРСР, на якому вчені вперше заявили, що у зруйнованому реакторі продовжуються некеровані процеси, які можуть призвести до нового, цього разу вже ядерного вибуху. Тоді вперше прозвучало, а згодом узвичаїлось поняття "тридцятикілометрова зона відчуження". Правда, тоді, на засіданні, про цю зону говорилось жорсткіше — як про зону суцільного враження. Тоді ж було прийнято рішення про негайну евакуацію всього населення з цієї зони.

...Лихо всіх заскочило зненацька. Ми — треба сказати відверто — не були готові до випробувань, які звалились на нас. Траплялась і розгубленість, особливо спочатку. Це все одно, що неочікуваний початок війни.

Ми, члени комісії, повторюю, переважно не фахівці з атомної енергетики, приймаючи рішення, у всьому покладалися на думки і висновки учених — перш за все академіків В.О.Легасова, Є.П.Веліхова та інших. За їхніми даними, вже 2 травня температура у розкуроченому реакторі наближалась до 1440°С. Через кілька днів ця цифра збільшилась ще на тисячу. Критичний показник, за якого могло трапитись найстрашніше, — 2770°С. Таким чином, до вибуху залишалось два дні. Про те, що така можливість не виключалась, свідчило і багато побічних фактів. Зокрема, якщо до 4 травня члени нашої комісії ночували на станції далекого космічного зв'язку (це зовсім недалеко від ЧАЕС), то надалі нас перевели до райцентру Іванків. А втім, якби, не дай Бог, стався вибух, — і ця міра застереження нас би не врятувала: зона ураження охопила б значну територію Західної Європи. Так що всі ужиті заходи, в тому числі й інтенсивне відкачування води з-під реактора, зберегли не тільки Україну... Лише напередодні Дня Перемоги ми дізнались, що ядерний вибух відвернуто остаточно.

Звичайно ж, головна заслуга у запобіганні вибуху належить Валерію Олександровичу Легасову. Саме він приймав усі найважливіші рішення, спрямовані на те, щоб не допустити найжахливішої трагедії. І дуже шкода, що ця мудра й мужня людина так трагічно пішла з життя...

У двадцятих числах травня 1986 р. я був присутній на засіданні вченої ради Інституту атомної енергії ім. Курчатова, де якраз розглядались причини катастрофи на ЧАЕС. Вже тоді Легасов публічно заявив, що, не знімаючи вини з персоналу станції і перш за все з її керівництва, він вважає, що лихо було запрограмовано самою конструкцією реактора. Це була дуже смілива заява, яка викликала обурення впливових учених, причетних до створення цього типу атомних станцій. Трохи пізніше в конфіденційній розмові Легасов сказав мені: "Віталію Андрійовичу, мене будуть переслідувати. Адже про те, що в Чорнобильській аварії є вина й конструкторів, я пишу в акті". Сталось так, як він передбачав. Проте врешті-решт недосконалість конструкції реакторів, які використовували на ЧАЕС, було визнано офіційно. Однак тоді керівництво країни не захистило В.О. Легасова як слід, його подвиг, по суті, було замовчано. Безумовно, на самопочутті академіка відбились і величезні дози радіації, отримані ним під час проведення рятувальних робіт. Словом, нерви не витримали...

Чим конкретно займались члени комісії? Буквально всім. Перед тим, як прийняти відповідальне рішення, всебічно вивчали питання, вислуховували рекомендації спеціалістів, радились, інформували Москву та Київ, відстоювали свої позиції, часом дуже жорстко. Треба — самі їхали на станцію або сідали у вертольот, щоб облетіти район лиха і подивитись, що робиться.

Чи страшно було кружляти над уламками реактора, з якого високо в небо піднімався гарячий пар, що ніс сотні, а то й тисячі рентгенів? Це питання неодноразово ставили мені потім і рідні, і друзі. На війні завжди страшно... Правда, до небезпек людина звикає швидко.

Вечорами Силаєв (який заступив Щербину на посту голови Урядової комісії РМ СРСР), Легасов, Веліхов, заступник голови Комітету з ядерної безпеки Сидоренко, я та інші збирались разом і тут же вирішували всі питання, що виникали, — з будівництва, поставок, транспорту, забезпечення ліквідаторів, планували обсяги робіт на завтра. Потім я по прямому зв'язку "ВЧ" дзвонив до Києва голові Держпостачання республіки П.І. Мостовому або його заступникам: потрібне те-то й те-то, в таких-то кількостях. Скажімо, інертний газ, свинець, цемент, труби... На ранок все це, як правило, вже було на підходах до Чорнобиля.

Особливо хочу підкреслити ту пунктуальність та оперативність, з якою виконувались усі наші замовлення. Ніяких зайвих папірців, ніякої тяганини, ніяких бюрократичних рогаток... Протягом кількох годин у будь-якій точці Союзу відвантажувалось усе, що було потрібно. Якби трапилась, не дай Боже, подібна катастрофа сьогодні в якій-небудь з республік колишнього Радянського Союзу, вибратись з неї було б дуже нелегко.

...Обстановка потребувала цілодобової роботи транспорту. Мали завезти сотні тисяч тонн всіляких вантажів — металоконструкцій, будівничої техніки, матеріалів, пального, продуктів, одягу... Машини були, а от досвідчених водіїв постійно не вистачало. Я запропонував Силаєву погодити з урядом країни питання про призив до армії водіїв із числа запасників. Ідею цю швидко підтримали, і вантажі пішли до нас неперервним потоком.

Аж тут постала ще одна проблема. Всі ці поставки направлялись у зону через Київ. Легасов, Веліхов та командувач хімічними військами, нині вже покійний генерал Пікапов, попередили мене: цього робити не можна. Пройде якийсь час, і ми натаскаємо на колесах в місто стільки радіоактивного пилу, що його доведеться оголошувати "брудним". Як бути? Може, доставляти вантажі водним шляхом? Прикинули, підрахували — здається, виходить. З розумними доводами учених відразу ж погодились Щербицький і Рижков. А от Силаєв — проти. Його зрозуміти, звичайно, можна: транспортний конвеєр Бровари — Чорнобиль налагоджений. Якщо відмовитись від нього, все доведеться починати спочатку. Ось тільки образливо, що Іван Степанович зовсім не враховував небезпеку, на яку у випадку нашої згоди з його доказами прирікав столицю України...

Телефоную вночі до квартири начальника Укррічфлоту Славова: "Миколо Антоновичу, завтра зранку налагоджуй свої судна!" І скоро всі головні вантажі йшли до Чорнобиля по Дніпру.

Ми знаходились у зоні до 17 травня. Потім нас замінили. Зізнаюсь: в останні дні всі вже ледь тримались на ногах.

Здавши свій пост С.І.Гуренкові, я одразу ж пішов до В.В.Щербицького. Крім Володимира Васильовича, в його кабінеті був тодішній другий секретар ЦК О.А.Титаренко. Я доповів їм у всіх подробицях про все, що дізнався і побачив у Чорнобилі за півмісяця перебування там, хоча це не можна назвати доповіддю. Була максимально відверта і довірча розмова людей, глибоко вражених страшною бідою, що звалилась на країну, і готових зробити все від них залежне, щоб хоч як-небудь цю біду пом'якшити. Мої співбесідники повідомили, що позитивно зреагували на рекомендації вчених — вивезти на літо з Києва дітей і продовжити шкільні канікули. Як відомо, цю ідею було втілено в життя.

...Повернувшись із ЦК додому, я відразу ж завалився в ліжко і проспав майже дві доби...

...Свідком того, як з'явилось розпорядження щодо проведення у Києві першотравневої демонстрації, я не був. Проте з вуст очевидців чув, що з самого початку на засіданні Політбюро було прийнято рішення демонстрацію не проводити: нащо зайвий раз ризикувати здоров'ям людей. Про це Щербицький нібито особисто повідомив Горбачова. Однак того подібний поворот подій явно не влаштовував. Він звинуватив Володимира Васильовича у надмірній паніці і вимагав демонстрацію все ж провести. Навіть нібито роздратовано кинув таку фразу: "Не проведете ви — проведуть інші!" І поклав трубку. Тоді Щербицький і заявив: "Якщо вже виводимо людей на демонстрацію, всі ми, керівники, зобов'язані з'явитись туди зі своїми сім'ями й дітьми". І привів із собою на трибуну онука...

...У перші дні після аварії навіть ми, члени Урядової комісії РМ СРСР, знали не всю правду. І не тому, що хтось її від нас приховував. Повної інформації тоді просто не було. Адже об'єктами дії радіації стали величезні території, причому лягла вона на землю "плямами". І щоб з'ясувати повністю картину біди, потрібен був час, потрібно було багато фахівців, дозиметричних приборів. Тому використовувалась тактика вибіркової перевірки рівня радіаційного забруднення. Слідкували навіть за тим, куди дме вітер...

Що робиться у Прип'яті, Чорнобилі та круг них, стало ясно порівняно швидко. Тому й було прийнято рішення про 30-кілометрову зону і безумовну евакуацію з неї всього населення. На це, як відомо, кинули всі сили. Щодо інших районів, у тому числі й Києва... Основний фон створювали тут радіоактивний йод та інші короткоіснуючі елементи. І це було непорівнянно з тим, що ми бачили в тій самій 30-кілометровій зоні, де потрібно було у прямому розумінні рятувати людей...

Секретна інформація, звичайно, була. Я й тепер не впевнений, що всю її потрібно було розголошувати. Адже в таких ситуаціях страшніша за все паніка. Уявіть, що відбувалося б у тримільйонному Києві, якби хтось оголосив, що на станції можливий ядерний вибух. Звідси і так цілодобово йшли додаткові поїзди, вивозили у першу чергу дітей, матерів-годувальниць... Не виключено, звичайно, що дехто, хто мав доступ до закритої інформації, скористався нею — попіклувався про евакуацію родини, але моя сім'я залишалась у Києві. І я, повернувшись із Чорнобиля, незважаючи на недобре самопочуття, навіть думки не припустив, щоб кудись їхати: так само жив у Києві й продовжував працювати...»

Подібно до фронтовиків Великої Вітчизняної війни, фронтовики Чорнобиля — так хочеться назвати людей, які боролися з радіацією, що вирвалась з-під контролю, — працювали на межі своїх можливостей, їхня самовіддана праця, термінова різнобічна допомога всієї країни допомогли уникнути подальшого непередбаченого трагічного розвитку наслідків аварії. У 1986—1991 рр. прямі витрати із союзного та республіканських бюджетів України, Білорусії та Російської Федерації на роботи у 30-кілометровій зоні й кошти, виплачені постраждалим, становили 25 млрд. крб. (Десять років після аварії на Чорнобильській АЕС//Національна доповідь України. 1996 рік. — Київ: Мінчорнобиль, 1996. — С.11). З перших днів робилось усе, щоб забезпечити «ліквідаторів» усім необхідним. Для всіх 25—30 тис. працюючих у 30‑кілометровій зоні людей було організоване безкоштовне висококалорійне триразове харчування з чистих продуктів, що привозили з областей, не забруднених радіацією. Підлога в головній їдальні на 4000 місць, терміново обладнаній у величезному приміщенні Чорнобильської авторемонтної станції, через радіаційне забруднення замінювалась кожні десять днів. Тут же харчувались члени Урядової комісії, які жили у військовому містечку під Чорнобилем. У інших місцях зони працювали польові армійські кухні.

Розробку стратегії і тактики приборкання радіації, що залишилась у реакторі та вирвалась із залізобетонної будівлі, взяла на себе наука. Тільки вона могла визначити характер ядерних процесів, що відбувались у реакторі, обгрунтувати, що робити, спрогнозувати темпи розповзання радіації у повітрі, землі та воді, розробити методи та засоби зменшення небезпеки для здоров'я людей. Урядова комісія РМ СРСР залучила до робіт з ліквідації наслідків аварії кращих фахівців з багатьох колективів Радянського Союзу.

Її головним завданням стала боротьба з наслідками аварії безпосередньо на самій станції та у прилеглій до неї 30-кілометровій зоні. Однак за межами 30-кілометрової зони на забруднених територіях Білорусії, України і Росії також виникло багато найскладніших проблем, які потребували негайного розв'язання.

Україна відчула на собі основні наслідки вибуху. Радіація забруднила майже десяту частину території республіки з населенням у кілька мільйонів осіб. Понад 100 тис. осіб потребували термінового переселення на чисті території. Сильного радіаційного забруднення зазнало Київське море, що ставило під загрозу не лише жителів Києва, а й Дніпровського басейну. Ситуація ускладнювалась абсолютною непідготовленістю населення до умов швидкого розповсюдження радіації. Уряд УРСР на чолі з головою РМ України О.П.Ляшком забезпечив термінову евакуацію населення м. Прип'ять. 27 квітня за кілька годин з нього було вивезено 45 тис. осіб.

З травня було створено оперативну групу Політбюро ЦК КПУ на чолі з О.П.Ляшком. Того ж дня було проведене її перше засідання. Від АН УРСР у ньому (а потім й у всіх інших) брав участь президент НАН України академік Б.Є.Патон. До роботи з мінімізування наслідків аварії було залучено всі міністерства та відомства України. Постійно на місці аварії перебував один із заступників голови Ради Міністрів республіки.

Евакуація населення продовжувалась до 7 травня 1986 р. За цей час було евакуйовано 92 тис. осіб. Впродовж цього періоду було вивезено 66 тис. голів худоби.

У подальшому на підставі даних оцінки радіаційної обстановки по ізолінії 5 мР/год були відселені жителі 30-кілометрової зони, її було обгороджено, влаштовано контрольно-пропускні пункти із санітарною обробкою техніки. Таким чином, доступ у найзабрудненішу зону був закритий.

Для надання медичної допомоги на маршрутах евакуації та в районах розселення було залучено понад 2 тис. лікарів, 2,5 тис. середніх медичних працівників, переведено на цілодобове чергування медичні установи.

Евакуйоване населення у перші дні безкоштовно забезпечувалось одягом та постільними речами, харчуванням. Було надано одноразову грошову допомогу, виплачено компенсацію за залишені будинки та майно. Всього на це було витрачено понад 1 млрд. крб.

Вже до листопада 1986 р. всі сім'ї було забезпечено упорядкованим помешканням та роботою. Паралельно для колективу Чорнобильської АЕС та спеціалістів, які працювали у зоні відселення, за участю будівельних колективів інших республік було побудоване сучасне місто енергетиків Славутич.

Цілодобово працювали обмивочні пункти і станції знезараження одягу. Найкращі санаторії, профілакторії та пансіонати, піонерські табори на березі Чорного моря, починаючи із славнозвісного «Артека», влітку 1986 р. було надано у розпорядження дітей, вагітних жінок та матерів з немовлятами. Всього було оздоровлено понад 200 тис. школярів і понад 300 тис. матерів з дітьми.

Значну частину з них з 9 по 18 травня було відправлено у санаторії та будинки відпочинку Росії (Краснодарський і Ставропольський краї), Азербайджану, Грузії, для чого було задіяно 30 пасажирських поїздів (кожен на 2 тис. пасажирів), наданих Міністерством шляхів сполучення СРСР. Протягом десяти діб з київського вокзалу кожні дві години відходили поїзди до Краснодара, Сімферополя, Баку, Тбілісі.

Для придавлення пилу було побудовано та капітально відремонтовано близько тисячі кілометрів автомобільних доріг з твердим покриттям, заасфальтовано 40 млн. м2 території.

З травня 1986 р. було розпочато заходи з дезактивації 129 населених пунктів. Дезактивовано 7,5 тис. будинків і приміщень, очищено і дообладнано 25 тис. криниць, знято і вивезено 540 тис. м3 зараженого ґрунту, проведено санітарне очищення території на 1,5 млн. м2.

У нижній течії р. Прип'ять і Київському водосховищі було побудовано і введено в експлуатацію 131 гідротехнічну споруду типу фільтрувальних і глухих дамб загальною довжиною близько 18 км, які перешкоджали виносу радіоактивних речовин з найзабрудненішої території, споруджено 4 донні пастки та 5 підводних дамб. При цьому виконано земельних робіт загальним обсягом понад 5 млн. м3. За оцінками спеціалістів, комплекс водоохоронних заходів дав змогу знизити забруднення у гирлі р. Прип'ять і Київському водосховищі у 5‑7 разів.

Було здійснено ряд додаткових заходів зі створення резервного водопостачання на випадок погіршення якості питної води. У Києві та інших містах нижче за течією Дніпра пробурено додатково близько 1000 артезіанських свердловин, прокладено 1,2 тис. км водоводів і водопровідних мереж.

На всіх водопроводах, що використовують дніпровську воду, було перезаряджено фільтри водопровідних споруд з використанням вуглецю та цеоліту. Виконані водоохоронні заходи, будівництво водопроводів від підземних джерел дали змогу забезпечити потреби населення і народного господарства якісною питною водою. Рівень радіоактивного забруднення її навіть у найнапруженіший період не перевищував допустимих нормативів.

На головних маршрутах, що ведуть до Києва, і у приміській зоні міста було організовано 19 станційних постів ДАІ з дозиметричним контролем, розгорнуто 11 станцій знезараження техніки, 31 санітарно-обмивочний пункт, на яких щодобово контролювалось до 40 тис. одиниць транспорту і оброблялось 200—300 автомашин, проходило санітарну обробку до 10 тис. населення.

Було організовано оперативний дозиметричний контроль на території всієї України. До цього було залучено санепідемстанції, гідрометеослужби, ветеринарні, агрохімічні та інші лабораторії, які здійснювали постійний контроль об'єктів навколишнього середовища, сільгосппродукції та продуктів харчування. Всього було задіяно 1130 установ, 3 республіканських центри і близько 15 тис. постів радіаційного спостереження. Для прискорення відбору й аналізу проб було створено 94 пересувні лабораторії.

У короткий термін було побудовано швидкісну 40-кілометрову шосейну дорогу і річковий порт у Чорнобилі. Це у комплексі з іншими заходами дало змогу вже у жовтні—листопаді 1986 р. поновити роботу 1-го, 2-го, а у квітні 1987 р. 3-го блоків АЕС.

(Наведені вище відомості про заходи з ліквідації наслідків аварії в Україні — лише частина того, що було здійснено завдяки величезній і напруженій організаційній роботі уряду та оперативної групи ЦК КПУ у 1986—1987 рр.)

З перших днів уряд республіки і оперативна група Політбюро ЦК КПУ працювали у контакті з Академією наук УРСР. Ці пам'ятні дні та місяці, а також наступні роки переконливо продемонстрували визначальну роль високорозвиненої науки у вирішенні найскладніших проблем, у тому числі раніше не відомих та таких, що загрожують існуванню людей. Накопичений в Академії могутній і різнобічний науковий потенціал, багаторічні зусилля учених Академії та її президента академіка Б.Є. Патона з розвитку ядерної фізики, кібернетики, нових спеціальних розділів хімії, радіаційної біології та медицини тощо послужили науковою базою при виборі й здійсненні надтермінових заходів, необхідних для порятунку здоров'я мільйонів людей і екологічної обстановки у столиці й в Україні загалом.

Академія наук УРСР, її президент, терміново створена комісія Президії АН УРСР з ліквідації наслідків аварії, тисячі працюючих в Академії вчених, інженерів, лаборантів з перших днів надтяжкого випробування разом з керівництвом республіки, міністерствами, відомствами та іншими організаціями професійно та самовіддано стали допомагати Україні подолати чорнобильське лихо.

Роздiл з книги чл.кор. НАН України Б.М.Малиновського "Академiя наук в днi чорнобильскої трагедiї", Київ, "Укртелеком", 2001,
©Б.М.Малиновський,
©Художнє оформлення ВАТ "Укртелеком"