Присвячується Дню Космонавтики | Історія ІТ в Україні

Присвячується Дню Космонавтики

Подлипки
О.Палагін

Пока свободою горим,
Пока сердца для чести живы,
Мой друг, отчизне посвятим
Души прекрасные порывы
А.Пушкин («К Чаадаеву»)

Це було давним-давно, «коли ми були молодими». Хто ми? Я, мої друзі, колеги та близькі, мій інститут (наш інститут?), ні, все-таки мій – я йому жодного разу не змінив, вже очевидно і не зміню.

Початок 60-х ХХ століття. Вже стоїть на пару перша КМШП – керуюча машина широкого призначення або «Днепр 1» – дітище мого вчителя та колеги Бориса М. (недавно був на його 80-річному ювілеї, сто років йому бути здоровим!), тоді завідувача найбільшим відділом в інституті – відділом керуючих машин, який існує під тією ж назвою і понині. Одна з груп цього ж відділу, щойно зайнята разом з іншими закінченням робіт і здачею Державній комісії перших зразків, через зовсім невеликий час, необхідний для оснащення діючого комплексу, відправлялася в Корольовську фірму – п/я 989, в Підмосков’ї, в маленьке містечко, що по Ярославській залізниці в 40-50 – хвилинах від Ярославського вокзалу на електричці, з літньою запашною назвою Подлипки.

А починалося все, принаймні для мене і моїх однокашників – випускників КПІ, ще раніше, коли мало не половина випуску двох перших з обчислювальної техніки груп – опинилася всякими долями, більшість з розподілу, в тоді ще не ордена Леніна імені академіка В.М.Глушкова Інституті кібернетики Академії наук України, а, вибачте, в так званому Обчислювальному центрі АН, очолюваному молодим, блискучим директором В.М.Глушковим, зовсім ще і не академіком, не Героєм соцпраці і не лауреатом Ленінської та інших премій. Слава Богу, про нього написано вже багато книг, що дають уявлення про цю геніальну людину, може бути, менше ніж хотілося б в плані природи генія і чарівності його людської особистості.

Мені не дадуть сказати неправду, група наша була дуже сильна. Сьогодні, через сорок з лишком років, я можу це із задоволенням підтвердити.

Тоді ж у 60-ті окрім непідробного ентузіазму і близького до нуля життєвого і професійного досвіду у нас було хіба що незламне бажання працювати і здійснювати подвиги, до чого нас і закликала наша Батьківщина в особі, яка втілювала її інтелектуально-енергетичний потенціал Компартії. Подивився при цих словах в дзеркало і вловив на обличчі ледь помітну іронію. В інших вона, думаю, ширше і гостріше. Упевнений також, що є й такі, у яких вона (іронія) відсутня взагалі. Усіх, і тих і інших, заздалегідь попередимо, я поважаю, а багатьох продовжую любити своєю тихою, не докучаючи нікому, любов’ю; повірте, чим довше, тим сильніше. Парочку етюдів, присвячених нашим «подвигам» і деяким однокашникам, що підтверджують ці слова, я постараюся накидати.

Отже, група, очолювана Володимиром Є., провідним (або старшим) інженером відділу (тоді ці посади для мене були сумісні за сьогоднішніми мірками зі званнями академіка або Президента країни) готувалася до відправки на об’єкт, по-моєму для якихось аеродинамічних експериментів, пов’язаних з розробкою корпусів ракет. Можу помилитися в складі групи і функцій кожного: але за «арифметику» відповідав Валера А. (вже немає його сьогодні серед нас). Крім блоків управління і пам’яті до складу комплексу входив ще блок пристрою зв’язку з об’єктом (УСО, по-моєму, першість абревіатури належить Володимиру).

Десь в УСО розміщувався блок, за який я ніс персональну відповідальність, а до нього добавка у вигляді пристрою для креслення графіків по командах від ЕОМ – моє дітище. Система керування кроковими двигунами в ньому була покупним компонентом (не пам’ятаю вже якого заводу). Напівпровідникова техніка була в 60-ті не настільки досконалою, і деякі вузли виходили з ладу досить часто. Робота в Подлипках тривала, мені пам’ятається, не один рік, і клопоту з цією горе-технікою було достатньо. Одного разу несправний вузол необхідно було відремонтувати, а я як раз відбував у цей вечір додому, до Києва, до коханої дружини (щасливі молодята) і для прискорення справ вирішив взяти його з собою, – благо це була парочка невеликого розміру друкованих плат, кожна легко розміщувалася в кишені мого нового сірого, модно зшитого пальто, в якому добре були підкреслені груди і плечі. Ось ці модні деталі і стали причиною цілої історії, про яку ще довго згадували і наша команда і заводчани… Так як несправних плат було дві, одну я поклав собі в кишеню, іншу взяв Володя. Йдемо через прохідну. Він спокійно собі так проходить, а мене вахтерка – цап:

– А що це у тебе в кишені?

– Та нічого, це так, комірками (тоді друковані плати в пристроях «Дніпра» називалися комірками).

– Що ще за комірка? А ну, покажіть.

Така собі далекоглядна тітка в кабінці з обов’язку служби бере гвинтівку напереваги і конвоює мене до начальника охорони. Я довго не міг йому пояснити, що це не приймач (там дійсно стирчали транзистори, якщо правильно пам’ятаю, П25). Загалом, акт, протокол, але додому відпустили. Швидше б додому. Молодість горить вогнем прощань, очікувань і, звичайно, далеких доріг. Я не так давно одружився; коли ж їхав у відрядження, завжди з дружиною щось траплялося; мабуть, такий собі синдром спрацьовував. Загалом, моє життя поза домом схоже на сидіння на вершині вулкана в очікуванні: ось-ось зараз тряхне. З цієї пори у мене в якості спогадів залишилося кілька віршів, ось один:

Я сижу у темного окна
В необжитом сумрачном отеле.
За окном – холодная весна,
Чьи-то тени, судьбы и… метели,

Вдалеке манящий огонек:
Там квартира чья-то, ходит кто-то,
Вышел за газетой на порог,
Выпил чашку терпкого компота,

Вот жену обнял, поцеловал,
Волосы ее любя, погладил…
Огонек мне этот нашептал
То, о чем грустить я день и ночь заладил.

В этой грусти вся моя печаль,
Радость встреч и горечь расставанья,
Все, что дорого и все, чего так жаль,
В ней есть ты – основа мирозданья…

А пока со мной лишь грусть одна.
За неделей катятся недели…
Я сижу у темного окна
В необжитом сумрачном отеле.

Може, в якийсь із приїздів нам з готелем і не щастило, але, як правило, магічна телеграма до Управління справами АН СРСР: «Москва. Наука. Бєляєву» казковим чином гарантувала нам незмінний і рідний готель«Якір», що на вулиці Горького, якщо не забув, десь між Великою Грузинською і площею Маяковського. В однойменному ресторані не першому поверсі ми частенько коротали час і скромні командировочні, проїдаючи їх не без приємних та урочистих випадків.

Стару будівлю «Якоря» москвичі – старожили знають давно. Інтер’єр з килимом, рубеновського стилю полотнами, скрипучими мостинами, кришталевими люстрами в номерах і якимось ледь вловимим духом вульгарного минулого не залишали ніяких сумнівів в тому, що ми проживаємо в колишньому публічному будинку. Багато анекдотів з цього приводу говорено. Одна з колишніх традицій цього будинку – нічні пильнування, залишалася непорушною, правда, в іншому жанрі амплуа і подій.

Кращі з наших преферансистів Ігор К. (про нього розповім пізніше) і Вадим С. частенько не давали нам спати своїми затяжними преферансними сесіями. Коли наше терпіння обривалася, ми їх виселяли, і вони десь знаходили собі інше пристанище і компанію. В основному, їм попадалися майори і капітани у відрядженні, рідко полковники. Вчити грати їх на одну руку було зайвим, так що вранці іноді вони нам оголошували, що сьогодні, замість традиційних пиріжків з томатним соком, нам буде пристойна вечеря на наших, майже закріплених за нами, місцях в затишному залі ресторану «Якір», благо, солянку там подавали шикарну, а апетит у нас був відмінно-показовий.

До речі, вся описана картина відразу знаходить правдоподібність, якщо скажу, що найчастіше ми зупинялися на 3-му поверсі в номері 86, де вельми щільними рядами поміщалося шість ліжок і посередині якимось дивом пристойних розмірів стіл, один з основних інструментів наших преферансистів. Над цим-то столом висіла одна з тих самих шикарних кришталевих люстр, з якою пов’язана невелика історія, яка підтверджує молодість і веселі звичаї мешканців номера 86. Одного вечора йшов розбір чергової нічної партії. Група уважно включилася в процес аналізу та коментарів, ну, знаєте, «про канделябри» і «пікових покійничків». Без діла був тільки я або просто не зміг протиснутися до центру подій. Загалом, висока сутулувата фігура Ігоря виявилася придатною, і я без попередження надумав раптом завершити груповий портрет біля столу фігурою зверху, встрибнувши йому на плечі і проробивши стійку на руках…

Розрахунок був, м’яко кажучи, неточним і своїм черевиком зірвав з петлі цю злощасну кришталеву махину, яка через мить опинилася на столі і на підлозі у вигляді безлічі окремих конструктивних елементів, а вся підлога була буквально усіяна кришталиками, що нагадували крижинки після шаленої грози з градом. Як вся чесна компанія зуміла зреагувати і ухилитися від цієї кришталевої громадини, яка стрімко опускалася, не беруся пояснити. Все відбулося так несподівано і блискавично, що після природної паузи, що прослідувала за гуркотом, вираз облич у всіх був як під час дитячої гри «замри». Після чого наступив істеричний сміх і море коментарів, багато з яких чомусь асоціювалися з картиною Шишкіна про «Трьох ведмедів», яка безтурботно висіла на стіні. Довга зимова ніч була присвячена наданню несучій конструкції форми кола, а потім проріджуванню кришталевих гірлянд і збірці нових з утворених одиночних залишків. Робота закінчилася під ранок. Рано вранці мені треба купити в електрокрамниці чотири плафони, і на цьому інцидент був вичерпаний. Пару чергових візитів прибиральниць і персоналу підтвердили високу якість нашої колективної праці – ніхто нічого не помітив. Найдивовижніше, що через багато років я заглянув в «наш» номер і здивувався: та ж люстра з моїми плафонами у незайманому вигляді прикрашала той же номер.

Ліричні відступи, подібні описаному, із щасливими, іноді з сумнівними фіналами, злегка урізноманітнили наші трудові будні: ранній підйом, по дорозі пиріжки з кавою або бульйоном, десь біля Білоруського вокзалу, метро, пересадка, завантаження в електричку на Ярославському і сорок хвилин безтурботного дрімання по дорозі до місця призначення, під стукіт коліс і гучний голос: «Перловська, Лосіноостровска…». Після того випадку з «коміркою» мене в бюро перепусток в черговий командировочний візит зустріли люб’язно, але… не пропустили. Були клопоти, надання вчинку героїчного підтексту – переживав за справу! (А для чого, дійсно, мені було поспішати забирати цю злощасну «комірку», поспішаючи до вечірнього поїзду?).

Найсмішніше, що історія на цьому не закінчилася. Пустити мене пустили, але комірки на місці не виявилося, вона перебувала в сейфі начальника I відділу, який відрежесирував розв’язку на свій манер.

Зав. відділом, в якому ми здійснювали щоденні подвиги, боявся йти до цього самого начальника, щоб не заробити зайвого стягнення. А нам треба було продовжувати роботу. І тут в справу вступив нічим не примітний колега з того ж відділу, до речі, я був керівником його дипломного проекту, Слава Г. Він узяв на себе роль мого захисника і ми разом пішли до начальника, який комірку все-таки віддав, пригрозивши, якщо що-небудь таке трапиться, наступного разу, «зіпсувати мою біографію».

Слава Г. давно приїхав до Москви, розлучився, одружився і знову розлучився, залишаючись як і раніше моїм кращим московським другом, з яким ми, на жаль, так рідко в останні роки зустрічаємося. Коли ж зустрічаємося, ніколи не обминаємо знайомих прізвищ, як з того, так і з іншого боку. Остання наша спільна втрата – Валера А. Про нього окремий невеликий сюжет.

З банальної випадковості з Валерієм ми познайомилися на якихось земляних роботах по укладанню телефонного кабелю на території, прилеглій до КПІ. З нами виявилася з подібним завданням симпатична дівчинка Аня, яка стала згодом його дружиною, але ненадовго. Ми втрьох тихо так про себе раділи, що вже є повноправними студентами КПІ: інші ще здавали іспити, а ми, золоті медалісти, удостоїлися честі пройти звичайну співбесіду і ось тепер доводиться упиратися з нещасливим кабелем.

Але з нашої спеціальності в КПІ було утворено дві групи: СМ1 і СМ2. Абревіатура СМ – означала рахункові машини (“счетные машины” – російською мовою), назва більш асоціювалося у нас з арифмометрами класу «Фелікс», (молоді можуть хіба що провідмінювати його разом з прізвищем Дзержинського), ніж з сучасним комп’ютером або ЕОМ.

В Інституті кібернетики ми також опинилися в одному відділі, в одній групі і в тій самій команді, яка встановлювала обчислювальний комплекс на базі ЕОМ «Днепр» в Подлипках. Я лише одного разу тоді бував у його малесенькій однокімнатній квартирі, де він жив з «матінкою». Хорошого дерева і звуку піаніно мене підкорило; я вже в ту пору зрідка зустрічався зі своєю майбутньою дружиною – піаністкою, яка закладала тоді перші цеглинки у фундамент моєї музичної культури.

Він один з перших увійшов в епоху 1-го кібернетичного ренесансу. Не пам’ятаю, чи виступав той ансамбль на сцені (рояль – саксофон, контрабас), але на парі репетицій мені довелося бути присутнім. 2-й ренесанс пов’язаний зі знаменитою Кібертонією. Це дійсно була ціла епоха, коли наукова громадськість інституту, молода і завзята (та й деякі «старички»), пам’ятається, хвацько поринула в капустяно-водевільний концертно-музичний вир. Нас знімали, про нас говорили, як у місті, так і за його межами. У центрі подій були два Юри – старожили можуть пригадати. У нас була і міс Кібертонія, місцева красуня, обрана загальним голосуванням.

У Валерки були поступливий, але твердий характер і тільки йому властиве звернення: «О, породливий…». Це вимовлялося, як правило, в хорошому настрої. Кілька штрихів щодо його духу… Ті, хто пам’ятають – підтвердять. Ну, загалом, працювали ми часто до пізньої ночі, точніше, до останньої електрички і частенько поверталися в готель до півночі. Було подією на межі великої удачі або щастя, коли на пероні вже знайома тітка ще продавала пиріжки з м’ясом по чотири копійки. Іноді вони облагороджувались десертом у вигляді фруктового морозива в типових картонних стаканчиках з вмістом рожевого кольору – журавлинно-морсовий, – це вже в іншої тітки і по 6 копійок. Все це могло бути чи не бути на пероні. А перед тим, як піти з фірми після втомлених пильнувань з’являлося, не приховую, чесне бажання злегка «хильнути для того щоб розслабитись». Це був натуральний спирт для протирання контактів. І кожен у міру можливостей і бажання причащався. Валерина формула норми була точна і бездоганна: до прохідної йти приблизно метрів 800. Прийняти на груди можна (потрібно) рівно стільки, щоб дійти до цієї заповітної прохідної так, щоб тебе не розвезло. Як ви розумієте, формула потребувала безлічі коригуючих коефіцієнтів (погода, самопочуття та ін.) І, звичайно, експериментальних уточнень. А в науці, як відомо, і негативний результат також важливий. Загалом, бували «варіанти», як свідчить нова обмінно-квартирна лексична конструкція, яка встановилася сьогодні. Зате довгоочікувана закуска у вигляді перонних пиріжків була справжньою нагородою за сміливість і твердість духу. Господи, невже все це колись робилося нами із задоволенням і так запросто? Так, але потрібно уточнити поняття «Ми». Рахунок тих хто йде від нас давно відкритий. Валера А. потрапив не першим в цей чорний рахунок.

Першим став Ігор К. Комунікабельний, високий, цікавої зовнішності, за загальноприйнятим жіночим визначенням «красень-чоловік». Він дійсно мав успіх у жінок, був завжди в центрі уваги і в чоловічому середовищі служив невичерпним джерелом анекдотів і всіляких приколів. Так, одного разу студентка-практикантка, якій він сподобався або в екстазі творчого ентузіазму, вимагала роботи. Старшого не було на місці і Ігор взяв на себе його функції. Щоб вона на довше від нього відстала, він доручив практикантці мотати на тороїдальні феритові сердечники дротяні обмотки для трансформатора. Це ручний труд і досить нелегкий. Проте дівчина показувала прямо-таки чудеса героїзму і швидкості. Незабаром на столі у керівника виявилася гора намотаних трансформаторів. Вона вимагала ще роботи, а сердечники вже вичерпалися. Ігор зрозумів, і вихід із ситуації був знайдений: поки вона в сусідній кімнаті мотала нову партію трансформаторів, він зрізав ножем обмотку з готових, тільки що принесених… Сміялися дружно всі разом, правда практикантка перед цим трохи надулася. Незважаючи на простоту і веселу вдачу спілкування він залишився в пам’яті із загадковим прямо-таки містичним шлейфом. Незадовго до знайомства (він прийшов в Інститут трохи раніше мене) Ігор одружився. Його дружиною виявилася актриса, яка отримала свою трагічну популярність після зйомок фільму «Іванна». Це вона заживо згоріла під час зйомок, коли стрибала через рів з вогнем і на неї впали декорації. На кладовищі зовсім молодий хлопець Ігор залишив в огорожі місце і для себе. До нещастя, воно йому незабаром «згодилося». Повертаючись увечері на мотоциклі з якоїсь поїздки (Одеси або Кончи-Заспи, не пам’ятаю) він розбився. Досвід іноді буває жорстоким: через півроку розбився на мотоциклі ще один наш товариш, Жора – красень-хлопець, атлетичної статури і великий розумниця.

У третього власника мотоцикла Володі Ф. (живий-здоровий) нерви не витримали – він тут же розпрощався зі своєю “Явою”.

Для нас Ігор був неоціненною фігурою. Справа в тому, що у нього в Москві жив брат, який працював у радянському посольстві в Німеччині і його квартира була частенько в нашому розпорядженні. З цим фактом у Ігоря було пов’язано безліч романтичних пригод, а головні наші інтереси зосереджувалися навколо перших чемпіонатів з хокею, які ми спостерігали, дружно сівши перед екраном телевізора в цій самій квартирі. Наше національне почуття гордості завжди було винагороджено безліччю років чемпіонства радянської хокейної збірної. При всій недолугості свого життя Ігор володів якимось дивним почуттям вдячності і людяності. Частенько він затримувався в «Якірі» і йому ніде було спати. Декілька разів я його виручав, і ми спали «валетиком» на вузькому з сітковим матрацом ліжку, примудряючись уві сні синхронно перевертатися з боку на бік – трюк, майже акробатичний.

Пам’ятаю, у мене вдома трапилося нещастя: впала дружина і опинилася в лікарні, попереду була термінова операція. Я був у повному ауті і не знав що робити: їхати – не їхати?..

Ігор взяв ситуацію під свій контроль, з’ясував стан справ: їхати негайно якраз було марно – телеграма прийшла із запізненням, і до того часу операція вже успішно пройшла, а ось у чому дійсно потребувала пацієнтка – це в хорошому харчуванні і вітамінах. Всі готівкові гроші команди були мобілізовані. Виконані закупівлі свідчили про системний підхід до проблеми, і, нарешті, я заспокоєний і повністю затоварений їхав в московському купе на батьківщину. «Павагін», – так у нього виходило з моїм прізвищем, він злегка з польським акцентом вимовляв букву «л».

Недільні дні у відрядженні особливо складні, коли гроші витікають, і ти на мілині. За тими порядками максимальний термін відрядження (на відповідальних об’єктах) був близько місяця і дозволялося продовжувати його за заявою на ім’я того ж Бєляєва з управління справами АН СРСР ще на 10 днів. Найсмішніше, що система (та система!) функціонувала як годинник, і гроші на відрядження на додатковий термін виплачували як годинник. Походи на Центральний телеграф були подвійно приємні: звісточка у віконці «До запитання» і можливий переклад. З цього приводу з давніх часів ходив анекдот про відчайдушного командировочного, який довбав телеграмами в свою бухгалтерію з проханням вислати гроші. Остання була такого змісту: «Вашу мать виселяють з готелю».

Оцініть силу телеграфного стилю.

Походивши московськими вулицями, поверталися в «Якір»… Це вже потім з’явилися два висотних корпуси біля площі, що на метро «Жовтнева». Це був вже зовсім інший час.

Ми живемо тисячу років, часом же здається, що минула мить. З юних, безтурботних і перспективних ми перетворюємося в запрограмованих змучених життям старперів, які в день народження бажають вже не успіхів, а здоров’я. Як вловити мить, яка міняє нас, виділити її як в диференціальному численні і обчислити, яку кількість енергії ми повинні вкласти в цю мить, щоб перешкодити процесу деградації. Загадка займає і мудрих геронтологів, і бездіяльно розмірковують на дану тему мирних обивателів, які марно чіпляються за життя,. Намагайтеся зберегти, як священну константу, вогонь своєї душі і серця – ось вам і рецепт вічної молодості.

Академік НАН України О.В.Палагін