Малиновський Борис Миколайович | Історія ІТ в Україні
Malinovskiy

Малиновський Борис Миколайович

Борис Миколайович Малиновський – один з піонерів обчислювальної техніки в Україні, свідок того, як вона зароджувалася в п’ятдесяті роки XX сторіччя. Він брав участь у створенні багатьох проектів, зокрема першої в Радянському Союзі напівпровідникової керуючої  машини широкого призначення «Дніпро» (в оригіналі рос. «Днепр») і новаторських керуючих систем на її основі, першої в СРСР сімейства мікро-ЕОМ «Электроника С5» , міні-ЕОМ М-180, сигнальних процесорів та інших засобів. Останні десять років присвятив написанню книжок про становлення і розвиток українського комп’ютеробудування в перші повоєнні десятиріччя, про свою участь у Великій Вітчизняній війні.

Малиновський Борис Миколайович народився 24 серпня 1921 року в селищі Лух Івановської області в родині вчителів. Коли в 1939 році він закінчив школу, його забрали в армію. У Велику Вітчизняну війну брав участь в боях на кількох фронтах, двічі поранений. Спочатку був сержантом, а згодом – старшим лейтенантом, командиром артилерійської батареї. Офіцерські звання здобув на фронті, не навчаючись у військовій школі.

В 1950 році закінчив Івановський енергетичний інститут і вступив до аспірантури Інституту електротехніки Академії наук УРСР у Києві. З 1953 року – кандидат, а з 1964 року – доктор технічних наук. З 1954 року – науковий працівник лабораторії обчислювальної техніки Інституту електротехніки АН УРСР, згодом – заступник директора з наукової частини й керівник відділу спеціалізованих цифрових машин в Обчислювальному центрі АН УРСР, з 1962 до 1981 року – керівник підрозділу кібернетичної техніки й завідувач відділу керуючих машин в Інституті кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України. В 1969 році обраний членом-кореспондентом Академії наук УРСР (тепер Національної академії наук України) за фахом «Обчислювальна техніка». З 1981 року – радник дирекції. Вся діяльність в Академії (понад шістдесят років) пов’язана з обчислювальною технікою від перших років її розвитку в Україні.

Основні праці присвятив обґрунтуванню теорії проектування, практичному створенню й застосуванню цифрових обчислювальних і керуючих машин.

З 1958 до 1961 року – головний конструктор першої в Радянському Союзі керуючої машини широкого призначення «Дніпро», первістка українського комп’ютеробудування.

Пізніше – ініціатор і керівник робіт по створенню багатьох новаторських цифрових керуючих систем найрізноманітнішого призначення на базі машини «Дніпро». Київське науково виробниче об’єднання «Електронмаш» виробило понад 500 машин, які успішно застосовували здебільшого в Росії. Ініціював створення журналу «Управляющие системы и машины».

З 1969 до 1979 року – голова Ради автоматизації наукових досліджень при Президії Академії наук УРСР. До середини 70-х років в Академії наук УРСР зусиллями Ради й багатьох інститутів створили близько 100 цифрових систем автоматизації лабораторного експерименту, зокрема й на базі керуючої машини широкого призначення «Дніпро».

З 1973 до 1986 року брав участь у розробці перших в СРСР мікрокомп’ютерів широкого призначення («Электроника С5» спільно з Ленінградським КТБ «Светлана» Міністерства електронної промисловості СРСР, «Нейрон» спільно з Київським НВО імені С. П. Корольова), а також у проектуванні сигнальних процесорів для наземних та бортових цифрових систем зв’язку нового покоління. Тоді ж, відповідно до угоди Міністерства промислового зв’язку СРСР з Інститутом кібернетики імені В. М. Глушкова, виконав велику роботу з науково-методичного керівництва масовою комп’ютеризацією Галузі промислових засобів зв’язку СРСР на базі мікропроцесорної техніки.

В 1998 році організував Міжнародний симпозіум «Комп’ютери в Європі. Минуле, теперішнє і майбутнє» за участю сера Моріса Вілкса (Велика Британія), творця EDSAC – першого комп’ютера з постійною пам’яттю.

Автор і співавтор понад 200 наукових праць і винаходів у царині комп’ютерної науки й техніки. За останні роки написав перші в Україні й Росії монографії з історії обчислювальної техніки: "Академик С.Лебедев" (1992), "Академик В.Глушков" (1993), "История вычислительной техники в лицах" (1995), "Очерки по истории компьютерной науки и техники в Украине" (1998), "Вiдоме i невiдоме в iсторiї iнформацiйних технологiй в Українi" (2001, перевидання 2004), пізніше “Нет ничего дороже" (2005), "Хранить вечно" (2007, українською, російською, англійською), "Документальная трилогия" (2011).

Підготував 10 докторів і понад 40 кандидатів наук.

Дворазовий лауреат Державної премії України, лауреат премій Президії Національної академії наук України імені С. О. Лебедєва й імені В. М. Глушкова, премії імені В. І. Вернадського. Заслужений діяч науки і техніки України. Нагороджений орденами Жовтневої революції, Трудового Червоного Прапора, Вітчизняної війни I і II ступеня, Червоної Зірки, Богдана Хмельницького, медалями «За бойові заслуги», «За оборону Москви», «За перемогу над Німеччиною», відзначений Почесною грамотою Верховної Ради УРСР і Почесною грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Інституту кібернетики АН УРСР у зв’язку з 25-річчям створення першої в континентальній Європі електронної лічильної машини «МЭСМ» за перші наукові дослідження на ній.

Керуючу машину широкого призначення «Дніпро», що зберігається в Політехнічному музеї в Москві, визнано (отримала сертифікат) Пам’яткою вітчизняної науки і техніки.

Про свою участь у Великій вітчизняній війні написав книжки «Шлях солдата» (1974) і «Долі своєї не обирали» (1995).

Тепер – радник дирекції Інституту кібернетики імені В. М. Глушкова НАН України, голова Ради Будинку вчених НАН України, президент Фонду історії та розвитку комп’ютерної науки і техніки, член колегії Комітету в справах ветеранів при Кабінеті Міністрів України.

Сьогодні Борис Миколайович Малиновський живе і працює в Києві.